История Украины и незвестные украинцы

Разговоры на разные темы

История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Макс Штирлиц » 16 фев 2016, 13:56

Хочется открыть страницы истории которые малоизвестны :hi:

Украинец которому отдавали честь английские короли первыми
Вот в честь этого мужественного и храброго человека я бы переименовал улицу

15 сентября 1888 года в селе Куткивци Подольской губернии (ныне Чемеровецкий район Хмельницкой области) на границе с тогдашней Австро-Венгерской империей в семье каменотеса Мирона Коновал родился мальчик Пылып. В 20 лет он женится, а впоследствии у супругов рождается девочка Мария. В 25 лет через Владивосток эмигрировал в Канаду. С началом Первой мировой войны Пылып Коновал вступает в Оттавский 77-й пехотный батальон. Проблема была в том, что большинство украинцев Канады были из Западной Украины, которая в то время была под властью враждебной Австро-Венгрии. Эти украинцы считались "австрийцами" и потенциальными врагами, поэтому в период с 1914 по 1920 годы тысячи украинцев попали в 24 концентрационные лагеря. Коновала спасло то, что он происходил из части Украины, которая на то время находилась под властью Российской империи. Вербовщики засчитали его как подданного союзного государства РИ и без колебаний приняли на военную службу. После девяти месяцев муштры солдаты отправляются через Галифакс и Ливерпуль на фронт во Францию. Вот тут самое интересное.

21 августа 1917 года возле французского городка Ланс немецкие войска зажали канадскую армию в клещи. В отделении Коновала погибли все старшие офицеры. Об атаке никто и не мечтал: непрерывный пулеметный огонь не давал поднять головы. Тогда Пылып сам отправился на пулеметное гнездо. Все его товарищи перекрестились: капрал уже не вернется... вдруг... На горизонте появился капрал Коновал с пулеметом под мышкой. Оказалось, что он вступил в рукопашную с пулеметчиками, победил десятерых солдат, затем, атаковав второе гнездо, также уничтожил гарнизон и со словами "А нащо мертвим кулемет? Чого добро буде пропадати?" взял пулемет с собой. На следующий день он снова самостоятельно атаковал другое пулеметное гнездо и со словами "Палучі, фашист, гранату" (разумеется, шутка), уничтожил пулемет и трех немецких солдат. Уже в своем окопе, когда Коновал рапортовал офицеру, получил пулю в лицо. Это и спасло немцев: кто знает сколько их отправилось бы в Вальгаллу, если бы не ранение украинца.

И вот, 15 октября 1917 г., перед Букингемским дворцом в Лондоне на большом военном параде король Георг V наградил украинца с Подилля Крестом Виктории — высшей и самой почетной наградой Британской империи. "Ваш подвиг является самым отважным и несравненным в моей армии. Прошу лично принять мою благодарность". Именно эти слова британский король сказал простому крестьянину из Подилля.

Еще один интересный факт: Крест Виктории изготавливается исключительно из металла русских пушек, которые были захвачены британской армией во время Крымской войны. Пустячок, а приятно... Впоследствии, вместе с другими украинцами, был в Канадском сибирском экспедиционном войске, который готовили к боям с большевиками. Там его свела судьба с Василием Енгельгардтом, потомком помещика, у которого служил Тарас Шевченко. Да, правду говорят: "У житті, як на довгій ниві"...

После войны Пылып Коновал через сложную экономическую ситуацию в Канаде работает уборщиком и сторожем в Нижней Палате Парламента. "Я прибирав бруд в Європі із рушницею, а тут я його прибираю шваброю". В 1956 происходило угощение всех кавалеров Креста Виктории в знак 100-летия славного ордена Британской Империи. Королева Елизавета II постановила, что специальные торжества состоятся в Лондоне, на которые приглашались все живые владельцы Креста Виктории. Но сложная финансовая ситуация не могла позволить украинцу поехать на торжества. И здесь Коновала спасло украинское ветеранское содружество. Украинско-Канадский Легион собрал 5000 долларов для поездки. "Будьте ласкаві, щоб висловити мою Вам подяку, для кожного українського легіонера канадського філії, який вніс свій посильний внесок у цю велику суму грошей, що спрямовуються мені останнім часом. Я був дуже здивований, і я не чекав такого. Я знав, що серед друзів моїх Український народ, але я ніколи не думав, що вони можуть бути так близько й можуть зробити так багато для бідолахи, як я. Це безсумнівно, допоможе мені в незабутній моїй поїздці до Англії і буду радий розповісти вам про неї, коли я повернуся. Ще раз спасибі Вам усім і особливо Вам, містер Павлюк, я впевнений, що саме через вас, я отримав це". Стивен Павлюк - участник Первой мировой, который бросил клич среди украинцев-ветеранов собрать средства для героя. И вот он и еще 300 кавалеров приняли участие в параде в Гайд–парке, который приняли ее Величество королева Елизавета и принц Филипп.

Коновал 2
Кавалери ордену Хреста Вікторії. Пилип Коновал у першому ряду посередині

Умер же Пылып Коновал на 72–м году жизни. Его Крест Виктории и другие медали были доверены Богдану Панчуку, канадскому украинскому ветерану, который служил в канадских военно–воздушных силах во время войны и который стал руководящим членом общества канадских украинских ветеранов. Эти медали со временем приобрел Канадский военный музей, где они до сих пор хранятся. Коновала похоронил его полк со всеми воинскими почестями с Украинской католической церковью Иоанна Крестителя на кладбище Нотр Дам в Оттаве.

Пылып Коновал - покровитель элитного Отделения 360 (Отделение Коновала) Королевского Канадского Легиона в Торонто.

В то время, когда украинец Коновал получал королевские почести, его жена погибла в сталинских концлагерях, а дочь Мария прошла ужасную систему сталинских детских домов и колхозно-крепостной жизни, но так и не увидела своего отца...

"Как и не исчез шрам на лице Пылыпа Коновала, так и не смолкнет слава этого погибшего канадского солдата украинского происхождения: золотыми буквами вписано его имя в историю Канады и Первой мировой войны."

А теперь обращаюсь к вам, хмельничане. Когда у вас встанет вопрос переименовать улицы Ленина, Карла Марса–Фридриха Сникерса и прочей лабуды, назовите одну из этих улиц именем простого "украинца с Канадщини", вашего земляка-подолянина Пылыпа Коновала. Пусть историческая справедливость восторжествует...

Іван Дубченко

http://ukrreal.info/ua/u-sviti-tsikavog ... rvymi-foto
https://www.facebook.com
Музыка - это следы.
По которым можно вернуться
В разное время жизни.
Аватара пользователя
Макс Штирлиц
Admin
 
Цитата
Возраст: 51
Откуда: днепропетровск

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение PAlex » 16 фев 2016, 15:27

Я читал как-то раньше, что Пылып был прирожденным военным и бойцом. И еще до 1-й Мировой стал инструктором рукопашного боя и штыковых атак...!
Поэтому у него так славно и получилось наштабелировать гансов в тех героических вылазках во вражеские окопы!
Аватара пользователя
PAlex
ветеран
 
Цитата
Возраст: 58
Откуда: Вінниця

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение alex-rael » 16 фев 2016, 15:35

Юрій Кульчицький та перша кав'ярня у Відні

У Відні є вулиця Kolschitzky-Gasse, названа на честь нашого знаменитого земляка, а на ній є пам'ятник йому. За що ж віденці віддали таку шану чоловікові, який народився у селі Кульчиці Самбірського повіту на Бойківщині?
Часопис "Галицька брама" розповідає про те, що Юрій-Франц Кульчицький, народжений 1640 року в родині дрібного українського шляхтича, був купцем і почав свою діяльність як перекладач, досконало знаючи турецьку, сербську, угорську, румунську і німецьку мови. Набувши досвіду, Кульчицький невдовзі і сам починає торгувати килимами, шовком, золотом і сріблом, одночасно залишаючись перекладачем з турецької при дворі австрійського цісаря.
Тоді ще ніхто в Австрії не знав, що це за синьо-зелені зерна і думали, що це корм для верблюдів. Кульчицький пояснив, що з цих зерен готується улюблений напій турків. Наш герой, крім трьохсот мішків з кавою, одержав у подарунок від імператора пам'ятну срібну медаль, віденське громадянство, будинок у столиці і право на відкриття першої у Відні кав'ярні.

http://juramax.com/article.php?id=28
alex-rael
ветеран
 
Цитата

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Saburov S.A.M. » 16 фев 2016, 15:48

ІВАН ПІДДУБНИЙ, він насправді навпаки - ВІДОМИЙ, але Совок весь час намагався зробити його русскім багатирьом, навіть фамілію і нац-сть у паспорті він собі сам переправляв потім.
А в дитинстві я про нього вперше дізнався із рад. книжки під назвою "Русская сіла", де ще притулили литовського унікума Олександра Засса.

Показати текст
Народився 26 вересня 1871 року на Полтавщині, неподалік містечка Золотоноші, у селі Красенівці (тепер Чорнобаївський район Черкаської області) в сім'ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. Іван Піддубний також дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. Прожив там більшу частину життя, потім найнявся вантажником у севастопольський порт. 1895 року переїхав у Феодосію, де самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом.

1897 року вперше взяв участь у чемпіонаті з боротьби на поясах у цирку антрепренера Безкоровайного.

З 1898 року виступає у севастопольському цирку Труцці як борець-професіонал, вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіонаті. Після цього виступає в київському цирку Якима Нікітіна.

Вперше знайомиться з французькою боротьбою у Київському клубі атлетів. Протягом п'яти років Піддубний бере участь у гастролях цирку Нікітіна в багатьох містах України, Кавказу, Поволжя, Сибіру, виступає не тільки у чемпіонатах з боротьби, а й із силовими цирковими програмами. 1903 року вступив до Петербурзького атлетичного товариства, від якого був посланий на чемпіонат світу в Париж.

На чемпіонаті програв французові Раулю ле Буше, який вдався до недозволеного ведення боротьби. Того ж року переміг у чемпіонаті Москви. На початку 1904 року бере участь у міжнародному чемпіонаті в московському цирку Чінізеллі й блискуче перемагає Рауля ле Буше.

1905 року — перемога у світовому чемпіонаті в Парижі й звання чемпіона світу. Гастрольна поїздка до Італії, перемога на чемпіонаті в Ніцці. Того ж року Піддубний бере участь у змаганнях в Алжирі, Бельгії, Берліні. 1906 року перемагає у двох чемпіонатах світу — у Парижі та Мілані.

1907 року у Відні стає чемпіоном світу вчетверте. У 1908 й 1909 роках у Парижі та Франкфурті ще двічі виборює звання чемпіона світу.

Усе своє життя Іван Піддубний, куди б його не кидала доля, щиро любив Україну. Коли йому за бутності більшовиків видали паспорт із прізвищем «Поддубный» і національністю «русский», вимагав замінити паспорт, а після відмови чемпіон власноруч зробив виправлення — «Піддубний» і «українець».[1]

Після цього Піддубний тривалий час не бере участі у великих змаганнях, переїжджає в своє село Красенівку, одружується, купує невеличкий будинок і займається сільським господарством. Після трирічної перерви знову повертається в спорт, бере участь у гастролях полтавського цирку. 1922 року, після тривалої перерви, Піддубний здобуває перший приз у великому чемпіонаті з боротьби в Московському цирку.

1925 року переміг у міжнародному чемпіонаті в Нью-Йорку, затим переможно виступив у Чикаго, Філадельфії, Лос-Анджелесі, Сан-Франциско та інших містах США. Наприкінці гастролей в Америці зустрівся в Нью-Йорку з чемпіоном світу з вільної боротьби Джо Стечером, якому судді, підтасувавши результат, віддали перемогу по очках. Після повернення з Америки Піддубний дванадцять років виступає в цирках на змаганнях борців.

Не оминув Івана Піддубного і жорсткий терор більшовицької влади. У 1937 році його запроторили до в'язниці Ростовського НКВС. Там чемпіона чемпіонів катували електропаяльником і розжареними сталевими жигалами, вимагаючи назвати номери рахунків і адреси закордонних банків, де він міг тримати свої заощадження, нібито покладені під час гастролей. Таких заощаджень у нього насправді не було. Лише через рік звідти його вивела гучна слава непереможного борця та пильна зацікавленість його долею зарубіжної спортивної громадськості.

1939 року йому присвоєно звання заслуженого артиста республіки та нагороджено орденом Трудового Червоного прапора. 1941 року в Тульському цирку відбувся прощальний виступ сімдесятирічного атлета. 1945 року йому було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту». Наприкінці життя Піддубний переїхав у місто Єйськ на Кубань, де колись знайшли притулок його предки, запорозькі козаки, переселені Катериною II після знищення Запорозької Січі.

Після окупації Єйська гітлерівці запропонували йому виїхати до Німеччини і тренувати там борців. Відмовився. Окупанти так поважали Піддубного, що навіть дозволили йому носити орден Трудового Червоного Прапора. На місцевому м'ясокомбінаті видавали по 5 кг м'яса в місяць. Працював Піддубний в більярдній. Старожили Єйська згадували, як звідти він викидав п'яних німців. Але їм це подобалося. Вони захоплювалися його силою.

Після війни Піддубного знову заарештували — за співпрацю з німцями. Проте швидко відпустили, знову через відсутність доказів. Останні роки Іван Максимович доживав у злиднях. Постійно скаржився на те, що не вистачає хліба. У перші післявоєнні роки його видавали по картках — 500 г хліба на день. — Невже мене не можуть закріпити за якоюсь військовою частиною, до їдальні. Напевно буду писати листа Ворошилову, — не раз говорив сусідам. Щоб вижити, був змушений міняти свої медалі на хліб.

Помер видатний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську на Кубані, де й похований у міському паркові його імени. Неподалік розташовані музей Піддубного та центр боротьби імені Івана Піддубного. З 1953 року в СРСР провадився меморіал І.Піддубного — міжнародні змагання з боротьби.

Простий селянський син з українського села Іван Піддубний у 1905–1909 роках шість разів був чемпіоном світу з боротьби і 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Предки Івана Піддубного були козаками, разом з Військом Запорозьким не раз брали участь у походах проти кримських татар, турків та польської шляхти. У повісті О. Толстого «Князь Серебряний» згадується козак з України, який брав участь у поході військ Івана Грозного проти татар під Казанню. Один з козаків з роду Піддубного був у війську отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка під час Північної війни й Полтавської битви, пізніше в особистій охороні Петра I, багато років служив при дворі імператора.

Батько Піддубного, Максим Іванович, володів величезною силою, рівного йому не було далеко в окрузі. Він міг легко кидати п'ятипудові мішки з зерном на віз і гнути підкови. Іван Піддубний вдався у батька, і силою з ним ніхто в селі не міг зрівнятися. У сімнадцять років він легко кидав на воза мішки з зерном і міг пригнути до землі бика за роги. А коли Іван працював вантажником у Севастополі, за силу, спритність і великий зріст його всі в порту, і капітани, й матроси, і пасажири, називали з повагою Іваном Великим.

Іван Піддубний — чемпіон світу з боротьби у 1905–1908
Іван Піддубний як всесвітньо відомий борець відрізнявся від інших майстрів боротьби не тільки винятковою силою, але і витривалістю. «У боротьбі все найголовніше: і руки, і ноги, і плечі, і шия, і спина, і живіт, і груди… і голова»,— любив він казати своїм учням. Секрет непереможності видатного богатиря полягав у чудовому поєднанні виняткових фізичних даних з високим спортивним стилем, який він сам виробив шляхом наполегливої й тривалої праці. Іван Максимович протягом усього життя, до сімдесятирічного віку, коли він залишив заняття спортом, не припиняв щоденного тренування і дотримувався правильного режиму. Він ніколи в житті не палив і не вживав спиртного. Під час підготовки до першого чемпіонату світу 1905 року в Парижі тренувальний день починав завжди з ранкової зарядки, затим приймав холодний душ, після чого був масаж, сніданок і година теоретичного вивчення правил боротьби та прийомів. Після короткого відпочинку Іван Піддубний тренувався. Проти нього виходили один за одним три борці-любителі. З першим він боровся двадцять хвилин, з другим — тридцять, з третім — сорок. Потім десять-п'ятнадцять хвилин бігав з двадцятикілограмовими гантелями в руках. У дні, вільні від тренувань, його, за тогочасним методом фізичного загартування, садили на двадцять п'ять хвилин у так званий «докторський ящик» — парову ванну з температурою до п'ятдесяти градусів. За ванною був крижаний душ, після якого Піддубний відпочивав, закутавшись у теплі ковдри. Вечорами він, тримаючи в руках двопудову металеву палицю, робив прогулянки. Завдяки таким систематичним тренуванням, поміркованому способу життя й раціональному харчуванню Піддубний легко перемагав своїх найтитулованіших супротивників і до кінця зберігав свіжість і силу.

Піддубний виступав у важкій вазі й мав 120 кілограмів. Сутички з найкращими борцями світу іноді тривали по кілька годин, а чемпіонати могли тривати по сорок днів і більше. На першому чемпіонаті світу в Парижі 1905 року йому довелося боротися з найсильнішим важковаговиком Європи данцем Єнсом Педерсоном, який мав колосальну силу, легко ламав підкови, сплітав із залізних прутів вісімки, підіймав величезні вантажі, до того ж володів бездоганно технікою боротьби й фантастичною витривалістю. Проте Піддубний переміг його тактично. У середині поєдинку він раптом ослабив наступ, почав діяти повільно, немов утомлений, дихати часто й важко і рухатися невпевнено й мляво. Єнс Педерсон, який до того дотримувався оборонної тактики, відчувши, що настав час діяти рішуче, кинувся в шалену атаку, але втратив пильність і за мить уже лежав на лопатках, кинутий на килим блискавичним і майстерним кидком Піддубного. Тож під словами «в боротьбі важлива голова» Піддубний мав на увазі насамперед не силу, а техніку й досконалу тактику боротьби. Саме ці засади відрізняли його стиль боротьби від стилю інших борців світу. Ім'я Івана Піддубного було в міжнародному спорті одним з найбільш відомих і почесних. Він протягом двадцяти п'яти років був у світі символом непереможної сили, блискучої майстерності і техніки. Уся спортивна преса у численних статтях, нарисах та фейлетонах одностайно славила богатиря з Полтавщини, який за чотири роки, з 1905 по 1909-й, переміг «туше» найкращих у світі борців, у тому числі трьох чемпіонів світу, кількох чемпіонів Європи і десятків чемпіонів окремих країн світу. Його називали «чемпіоном чемпіонів» — титулом, якого до нього ніхто не мав.

Іван Піддубний був тривалий час не лише найкращим борцем світу, а й пристрасним пропагандистом чесності у спорті. Почуття заздрощів чи нездорового суперництва було йому незнайоме. Велика популярність чемпіонатів з боротьби та колосальні прибутки антрепренерів приваблювали до спорту темних ділків та аферистів. Змагання в Європі нерідко будувалися на попередній домовленості між антрепренерами й борцями. Із спортивного видовища змагання перетворювалося на театральну виставу із заздалегідь розподіленими ролями. Іван Піддубний завжди рішуче відхиляв вигідні пропозиції махінаторів від спорту, до кінця життя пам'ятаючи напутні слова батька, який, випроводжаючи його колись із села в Севастополь на заробітки, сказав: «Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь — не син ти мені і я не батько тобі». Піддубний прославився як великий майстер французької боротьби (у наш час її називають класичною), але коли в Америці, де не визнавали французької боротьби, йому довелося опанувати й боротьбу вільного стилю, він і в цьому виді був непереможний, у п'ятдесятирічному віці поклавши на лопатки молодого славнозвісного американського богатиря Колофа у двох сутичках підряд. Потім були блискучі перемоги над іншими визначними атлетами світу. Могутній, досвідчений, обережний Піддубний мав таку перевагу в силі й тактиці ведення боротьби, що спокійно й упевнено перемагав своїх набагато молодших, але самовпевнених і гарячкуватих супротивників. Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, ряд інших великих міст Америки аплодували перемогам Піддубного. Іван Піддубний трохи не дожив до вісімдесяти років. 9 серпня 1949 року в Єйську тисячі людей проводжали його в останню дорогу. Він залишив по собі легендарну славу атлета, ім'я якого стало символом незламної сили народу. Донині в Україні, коли говорять про людей великої сили, кажуть: «Він — як Піддубний».

Пам’ятаю, в один з днів у нашому клубі в Києві з’явилася велетенська постать, яка справила враження і на нас, серед яких було чимало дужих і великих зростом людей, вирощених щедрою українською природою. Це був Піддубний... Крім колосальної сили, великого зросту і ваги, Піддубний володів і іншими необхідними для борця якостями: він відрізнявся блискавичністю орієнтування, чудовою координацією своїх рухів, йому легко давалися складні комбінації прийомів... До того ж у Піддубного була ще одна неоціненна для кожного спортсмена якість, яку знавці спорту влучно називають «спортивним серцем», вкладаючи в це не фізіологічне значення, бо серце має бути здоровим у кожного спортсмена, а психологічне. Піддубний здатний був у потрібні хвилини виявити колосальну енергію, подібну до вибуху, і не втрачати «куражу» у найскладніші і небезпечні моменти боротьби. /**Із спогадів очевидця, борця-аматора. 1924.
Залишивши спорт, І.Піддубний був забутий всіма й останні роки життя провів у злиднях.

Після смерті Піддубного, йому так і не було поставлено пам'ятник і лише після 1950-х років за допомогою влади США його спорудили. Але ненадовго, так як його частково зруйнували і вибили напис «Хохол, Петлюровєц».
Аватара пользователя
Saburov S.A.M.
ветеран
 
Цитата
Возраст: 40
Откуда: UA
Забанен

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Saburov S.A.M. » 17 фев 2016, 11:58

Серж Лифа́р (Сергі́й Миха́йлович Ли́фар, фр. Serge Lifar, 2 (15) квітня 1905, Київ— український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття. Був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету
Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро»,[3] — говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Ґолль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна».

Показати текст
Дитинство і юність

Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта Литовська (нині с. Чапаївка, Голосіївський р-н Києва), у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лифарів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».

Бог наділив хлопчика тонким музичним чуттям. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її балетна секція і стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.

Еміграція

У 1922 Ніжинська емігрувала до Парижа, де співпрацювала зі знаменитим балетом Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких і Лифаря. В Парижі його вчителями стали віртуозний італієць Енріке Чекетті та колишній наставник Вацлава Ніжинського Ніколя Лега. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста «Російського балету». Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф'єва, Аполлона й Івана Царевича в «Аполлоні Мусагеті» та «Жар-Птиці» Стравінського сам Дягілєв скаже: «Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету».

Гранд-Опера

Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря.

Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Він став для французького балету тим, ким для російського у XIX сторіччі був француз Маріус Петіпа. Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».

Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. Ось як про цей образ відгукнувся відомий театральний критик того часу Плещеєв: «І ось змах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах — Лифар. Це не танець, не пластика — це чари. Мені дорікнуть, що це не критика. Критика закінчується там, де починається зачарування. „Ікар“ — це епоха, це синтез усієї його творчості, це начебто гранична межа».

1939 — незважаючи на початок війни, Лифар залишається в Парижі, очолює театр, створює свої найкращі спектаклі та рятує французький балет від загибелі.

У 1943 відбулася прем'єра іще однієї Лифаревої перлини — «Сюїти в білому» — однієї з перших довершених спроб зацікавити глядачів винятково безсюжетною виставою. Кияни побачили цей балет лише через 60 років.

Визволення Парижа спричинило до різкого повороту в долі Лифаря: французький Рух Опору звинуватив його у колабораціонізмі й засудив до страти. Лифар тікає з Франції і в 1944–1947 очолює трупу «Новий балет Монте-Карло». Після війни Національний французький комітет із питань «чистки» скасував обвинувачення, і балетмейстер тріумфально повернувся до рідного театру.

Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету. У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця свого життя, потім — його Гранд-Опера.

У 1958 його звільняють із театру. Він не вірить, що це остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не зміг йому допомогти.

Світ балету був не єдиним захопленням Лифаря. Він товаришував із багатьма художниками, серед яких були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Кассандр (Адольф Мурон), Марк Шагал, які оформили багато його спектаклів. Свого часу Лифареві свою співпрацю пропонував Сальвадор Далі, проте його сюрреалістичний проект декорацій та костюмів до знаменитого «Ікара» (з милицями замість крил) було відхилено.

Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. Власне, він малював і раніше: на театральних програмках, афішах, записках — олівцем, помадою, гримом. У 1972–1975 роках виставки картин Лифаря користувалися великою популярністю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення. «Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки люб'язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати. Тільки ж я не художник, а хореограф, що малює», — писав він у останній автобіографічній книзі «Мемуари Ікара». Він залишив після себе понад сотні оригінальних картин та малюнків. Основний сюжет — балет, рухи, драматургія танцю.

Лифар-колекціонер

Другою його пристрастю були книжки. Почалося усе із особистого архіву Сергія Дягілєва, який складався з колекції театрального живопису і декорацій та бібліотеки (близько 1000 назв). Лифар викупив її у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в Гранд-Опера. Як пізніше згадував хореограф: «Гроші на купівлю дягілевського архіву я заробив ногами».

Зібрав одну з найцікавіших в Європі російських бібліотек, яка складалася зі стародруків XVI–XIX ст. Особливе місце в його бібліотеці займала і «Пушкініана», найдорожчим скарбом якої були 10 оригіналів листів поета до Гончарової, рідкісні видання, інші пушкінські раритети.

В останні роки свого життя Лифар був змушений продати частину своєї колекції. Про причини такого рішення він писав у листі до спадкоємців у 1975 р.: «Сьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в стані зберегти колекцію. Меценати оминули мене увагою, я змушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, „відпустити на волю“ всі книги й альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек». Розпродаж колекції Лифаря відбувся на аукціоні в Монте-Карло.

Нині частина бібліотеки Лифаря (817 одиниць) зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки. У дар Україні її передала вдова хореографа — графиня Ліліан Алефельд.

Повернення в Україну

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро»,[3] — говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Ґолль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився «персоною без громадянства» — не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули».


Меморіальна дошка на вул. Кастільоне, № 7 у Парижі.
«Тут з 1955 по 1985 жив Серж Лифар (1904–1986), видатний хореограф ХХ століття, уродженець України, який був головним танцюристом і балетмейстером у Паризькій національній опері»
За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві — у 1961, і це було для нього великим щастям.

Ім'я генія балету Лифаря повернулося в Україну лише в середині 1990-х, не в останню чергу — зусиллями його вдови, графині Алефельд. Вона ж передала в дар Україні найбільші скарби з особистої колекції Лифаря: орден Почесного легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, сценічні костюми, а також пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, роботи Пікассо і Шагала, скульптурні портрети самого Сержа роботи скульптора Бельмондо — батька кінозірки.

Протягом тривалого часу до Києва з'їжджалися танцівники та хореографи з усього світу на міжнародний конкурс імені Лифаря та фестиваль «Серж Лифар де Ля Данс». На київській сцені відродилися його «Ромео і Джульєтта» та «Сюїта в білому».

Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні, Швейцарія де й помер 15 грудня 1986. В наші дні в Лозанні з'явився пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: «Serg Lifar de Kiev» — «Серж Лифар з Києва».

2004 року Національний банк України до 100-річчя з дня народження танцівника у серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну пам'ятну монету «Серж Лифар».
Аватара пользователя
Saburov S.A.M.
ветеран
 
Цитата
Возраст: 40
Откуда: UA
Забанен

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение alex-rael » 18 фев 2016, 17:46

Мелані Сафка (Melanie Safka; 3 лютого 1947, Нью-Йорк, США) — вокалістка, гітаристка, композитор, автор текстів. Відома як Мелані (Melanie).
Прийшовши з гітарою на одну з перших кінопроб — для мюзиклу — дівчина помилилася дверима і потрапила до офісу фірми «Buddah», де наштовхнулася на молодого музичного продюсера Пітера Шекерика (Peter Schekeryk). Народжений в Україні 23 червня 1942 року, Шекерик виїхав до США з батьками наприкінці Другої світової війни. Під час розмови Мелані та Пітер з'ясували, що їх поєднує не лише любов до музики, а й українське походження. Так Пітер став продюсером Мелані, яка підписала контракт із фірмою «Buddah», а невдовзі пара побралася.
Уже перший, випущений фірмою «Buddah», сингл із піснею Bobo's Party 1969 року зайняв перше місце у хіт-параді Франції. Наступний сингл співачки — з піснею "Beautiful People" — також став великим хітом, але, знову ж таки, не у США, а в Голландії. Також цей твір у її виконанні став сенсацією на фестивалі "Woodstock". А у 1970-му на іншому рок-фестивалі покоління хіпі, що проходив на острові Уайт в Англії, Мелані зірвала більше оплесків, ніж головна зірка заходу Джиммі Хендрікс.
Тепер всесвітньовідома співачка українського походження Мелані Сафка, якій уже за 50, продовжує періодично виступати по клубах у США та більших фестивалях у Європі. Так, у липні 1994 року вона була головною зіркою (хедлайнером) "Sidmouth Folk Festival" у Англії за присутності 40 000 глядачів. На "Dranouter Folk Festival" у Бельгії її як головну зірку слухала 38-тисячна публіка. Вона є чи не єдиним уособленням справжнього Вудстока 1969 року, що дозволяє їй час від часу випускати в Європі альбоми нових пісень або збірки своїх класичних творів.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0 ... 0%BA%D0%B0
Вложения
alex-rael
ветеран
 
Цитата

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение alex-rael » 18 фев 2016, 18:23

Чак Поланік/Палагнюк
Американський сатиричний письменник і вільний журналіст українського походження, що живе в Портленді, Орегон. Більшості він відомий за відзначеним багатьма преміями романом «Бійцівський клуб», який пізніше було екранізовано Девідом Фінчером.
Вложения
alex-rael
ветеран
 
Цитата

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 20 фев 2016, 15:02

Так відомий же ж дядько.
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение alex-rael » 20 фев 2016, 22:58

moose писал(а):Так відомий же ж дядько.


Про те, що відомі на увесь світ Паланик та Мелані українці, знає обмежена кількість. Як, наприклад, що Джон Белуші - албанець.
alex-rael
ветеран
 
Цитата

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 20 фев 2016, 23:04

Ше може і Палагнюка Володимира ніхто не знає, навить після того, як він Оскара отримав?

http://www.imdb.com/name/nm0001588/
Вложения
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 20 фев 2016, 23:11

Дуже гарна книжка Рубали ліс

http://astrolabium.com.ua/rubaly_lis_sp ... anky-.html

відноситься до теми. Крушельницька Лариса - директор бібліотеки ім Стефаника у Львові.
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение alex-rael » 20 фев 2016, 23:14

moose писал(а):Ше може і Палагнюка Володимира ніхто не знає, навить після того, як він Оскара отримав?

http://www.imdb.com/name/nm0001588/


Його коріння, я думаю, мало кого в світі хвилює...якщо вже бути відвертими, він (як і Мелані, і Варгол, і Міла Йовович і т.д.) продукт американської культури, й їх твори та гра мають американське походження. Ніхто ж не каже, що Чарлз Буковськи - німецький письменник.
До речі, може мало хто знає (продовжимо список), що і Боб Ділан, і Тоні Левін (відомий басист), і Майк Портной теж мають предків, походженням з України. :hi:
alex-rael
ветеран
 
Цитата

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Neprus » 20 фев 2016, 23:25

alex-rael писал(а):
Його коріння, я думаю, мало кого в світі хвилює...

Головне, що воно до останнiх днiв хвилювало його самого. Про що вiн неодноразово згадував.
А ще, гадаю, то велика рiзниця, або твои предки походженням з України, або ти сам народився та якусь частину дитинства провiв на цiй землi. :hi:
Аватара пользователя
Neprus
ветеран
 
Цитата
Откуда: Київ

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Андреич » 20 фев 2016, 23:27

Додам, що Меланія, окрім того, що мала неофіційний титул "Леді Вудсток", якийсь час була речницею ЮНІСЕФ
UNICEF made her its spokesperson; Jimi Hendrix's father introduced her to the multitude assembled for the twentieth anniversary of Woodstock.

http://www.melaniesafka.com/bio/
And when you lose control, you'll reap the harvest you have sown
Аватара пользователя
Андреич
ветеран
 
Цитата
Возраст: 64
Откуда: Київ

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 20 фев 2016, 23:38

Видатні українці є добрим прикладом для наслідування, крім того, вони об'єднують навколо себе наших односельчан за кордоном (і не тільки),
допомагаючи їм підтримувати свою українськість. Навить коли вони не кричать на кожному углу про своє походження.
Но кагбе тема також і стосується історії. Україна довгий час не мала своєї державності, тому таланти Українців приписують іншим націям, наприклад, Гоголя або як ближче до музики, то Бортнянського, Веделя, якого рускі нагло собі присвоїли у вікіпєдії.
Або хто там, той ваш кавоман, думаєте, хтось, крім Українців, думає, шо він був Українцем?
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 20 фев 2016, 23:47

Я вам більше скажу, оно оперу транслювали по місцевому радіо Корcакова по Гоголю, Ніч навпроти Різдва, так мені місцеві тупаки
повідали, шо єта апісиваюцца русскіє ражжествєнскіє традіції, бо тіко в рускіх є сачельнік. І народу деталі пофіґу.
Переконати, що опера описує традиційний український рамадан, ніякої можливості в мене не виявилося,
бо їм все життя втирали, що Гоголь, і традиції і все є тільки на расєє. А Україна утворилася в 1991 році після розпаду...
Последний раз редактировалось moose 20 фев 2016, 23:56, всего редактировалось 1 раз.
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение palpal » 20 фев 2016, 23:55

http://palpal.com.ua/gallery.php авторская аудиомебель "Тэ плюс Тэ"
Аватара пользователя
palpal
ветеран
 
Цитата
Возраст: 55
Откуда: Макеевка

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 21 фев 2016, 00:00

:)
http://www.youtube.com/watch?v=heo-Sp7VVUE

В ласкалі доречі є погруддя, я маю селфі на фоні
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Андреич » 21 фев 2016, 00:05

moose писал(а):Я вам більше скажу, оно оперу транслювали по місцевому радіо Корcакова по Гоголю, Ніч навпроти Різдва, так мені місцеві тупаки
повідали, шо єта апісиваюцца русскіє ражжествєнскіє традіції, бо тіко в рускіх є сачельнік. І народу деталі пофіґу.
Переконати, що опера описує традиційний український рамадан, ніякої можливості в мене не виявилося,
бо їм все життя втирали, що Гоголь, і традиції і все є тільки на расєє. А Україна утворилася в 1991 році після розпаду...

Мене завджди дивувало, що вони впадають у розумовий ступор від дуже простих запитань: "А кріпаком в якого пана був Вакула? Та й сам Рудий Панько, до речі? Бо у російському селі були тільки або поміщики, або кріпаки. Теоретично там бували ще й так звані "однодворці", але це істоти екзотичні та водночас зачухані, дивись, наприклад, "Однодворец Овсянников" Тургєнєва :biggrin:
А хто такий голова? Колгоспів тоді ще не було, звідки ж "голова"? Та чого він голова? :yahoo:
Ну й так далі...
And when you lose control, you'll reap the harvest you have sown
Аватара пользователя
Андреич
ветеран
 
Цитата
Возраст: 64
Откуда: Київ

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение sergey 61 » 21 фев 2016, 17:24

Dimitri Tiomkin; 10 мая 1894, Кременчуг, Полтавская губерния
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1 ... 0%B8%D1%87
Композитор Украинского происхождения, но браття как всегда считают его своим, не еврейским не украинским и даже не американским а именно рассейским.
Вложения
Аватара пользователя
sergey 61
участник
 
Цитата
Возраст: 58
Откуда: м.Кременчук

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение Fundorin » 21 фев 2016, 18:57

На цю тему є дуже гарний проект:

ГРОМАДСЬКИЙ ПРОЕКТ «LIKБЕЗ. ІСТОРИЧНИЙ ФРОНТ»
Довідник і форум-обговорення спірних питань українсько-російських історичних відносин

http://likbez.org.ua/uk/eternal
Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Т.Г. Шевченко
Аватара пользователя
Fundorin
ветеран
 
Цитата
Откуда: Дніпро

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение smudruk » 21 фев 2016, 23:49

Філіп Котлєр - Пилип Котляр, автор великої кількості класичних книжок з менеджменту та маркетингу. Жоден успішний маркетолог, економіст чи менеджер не міг не вчитись за його книжками. Живий класик. Десять років тому під час заходів в Києво-Могилянській академії я заслухався його живими виступами. Батьки Котлєра - з Сумщини. Про своє коріння пан Пилип добре пам'ятає.
smudruk
слушатель
 
Цитата
Откуда: Kiev

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение moose » 22 фев 2016, 00:09

Абсолютно аттяжний хіпарський панк Нікіфор (Єпіфа́ній Дровня́к), звізда салонів і герой одноіменного фільму, лемко.
Думаю, мало кому знайомий, але іменно уособлює гірку долю цілої народності Українців.


https://uk.wikipedia.org/wiki/Никифор_Дровняк

http://www.imdb.com/title/tt0425278/

http://culture.pl/pl/tworca/nikifor

http://www.muzeum.sacz.pl/48,_Muzeum_Ni ... Zdroju.htm
moose
ветеран
 
Цитата
Возраст: 49

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение mvv » 22 фев 2016, 00:38

100 самых известных украинцев в мире: нам есть чем гордиться

Читайте подробнее на: http://miridei.com/sucess-ideas/success ... kraintsev/
© miridei.com
Треба щось робити з цим...
Заздалегідь вибачаюсь за мій есперанто.
Аватара пользователя
mvv
ветеран
 
Цитата
Возраст: 65
Откуда: Київ та поруч

Re: История Украины и незвестные украинцы

Непрочитанное сообщение vlasov » 22 фев 2016, 01:25

...відомі невідомі...
GREG LESKIW, по-нашому - Грицько Леськів,(народився у Канаді в сім"ї українців)
гітарист та вокаліст канадської рок-групи The Guess Who (Вінніпег, Манітоба).
P.S. Відомий на увесь світ евергрін American Woman - це ті самі The Guess Who.
Последний раз редактировалось vlasov 22 фев 2016, 02:36, всего редактировалось 1 раз.
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни!
Аватара пользователя
vlasov
участник
 
Цитата
Возраст: 55
Откуда: Дрогобич

След.

Вернуться в Чердачные разговоры

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 4